Наближається 29 січня , і націонал-патріоти, напевне, вчергове розпочнуть міфологізовану вакханалію навколо бою під Крутами, що відбувся цього дня в 1918 році, прирівнюючи 300 безпорадних київських гімназистів зрадницьки кинутих петлюрівським командуванням назустріч більшовицькому війську, до відомого подвигу спартанців під Фермопілами.
Насправді ж то був лише один з бойових епізодів жорстокої класової громадянської війни, який немає нічого спільного з давньогрецькою героїкою.
Одні боролись за буржуазно-націоналістичну державу, інші – за робітничо-селянську Радянську владу на Україні. В кінцевому рахунку більшість українського народу пішла за більшовиками і встановила Радянську владу.
Ті, хто твердять, що соціалістична революція на Україні була «експортована», ігнорують чисельні факти, які підтверджують: Україна, як і вся колишня Російська імперія в 1917 році, дозріла до революції. Вихідці з України брали активну участь у Жовтневому повстанні, Взяттям Зимового палацу керував М. Подвойський; Тимчасовий уряд заарештували під керівництвом В.Антонова-Овсієнка; П. Дибенко очолював Центробалт. Усі вони – чернігівці. В складі перших урядів, очолюваних В.І.Леніним, знаходимо прізвища вихідців з України О. Коллонтай, Г.Петровського, С.Середи, А.Луначарського та інших.
Звичайно на допомогу пролетарям України приходили червоногвардійські загони. В ешелонах, що йшли на Київ, в основному були українці, які поверталися з фронтів додому. Вони майже ніде не зустрічали опору. Навіть прихильники Центральної ради переходили на їх бік. Для прикладу процитуємо резолюцію загальних зборів Ніжинського гарнізону: «1. Ми козаки Ніжинського гарнізону, остаємось незадоволені політикою Центральної ради і Генерального секретаріату, вимагаємо негайної передачі влади як у центрі, так і на місцях Радам робітничих , козацьких та селянських депутатів». Далі ніжинці висловили протест «проти братовбивчої війни з великоросійськими пролетаріатом» і заявили, що вони «ніколи не будуть боротись озброєною силою з пролетаріатом як з українським, так і великоруським». («Вісник Української Народної Республіки» , 11.01.1918 р.)
За українськими більшовиками, яких того буремного року було всього 4364, пішли мільйони. Це була свідома більшість, яка бачила і знала за ким іти.
Відомий діяч Центральної ради і Директорії В. Винниченко визнавав: «Ми настільки мало були соціалістами, що не допускали навіть думки про зруйнування буржуазної держави».
«Основний факт той, що маси бідноти цілком вірять Народними комісарам, що вони охоче йдуть за ними, що вся біднота є більшовики».
«І не російський радянський уряд вигнав нас з України, а наш власний народ, без якого і проти якого, ще раз повторюю, російські радянські війська не могли б зайняти жодного повіту нашої території»:
«Без українських мас ніякі північні штики ніякої влади не мали б»;
«Словом, величезна більшість українського населення була проти нас»;
«…А ми їм за те… привели німців, гетьмана і єдіную недєлімую» і т.п.
Білий генерал А. Денікін у статті « Гетьманство і Директорія на Україне» писав:
«Офицкрский состав её армии (Петлюри и Скоропадского) был почти исключительно русский . Генералитет и офицерство шли в армию тысячами, невзирая на официальное отношение России».
У грудні 1917 року Україна була проголошена республікою Рад зі своїм урядом, з головнокомандуючим українськими військами Юрієм Коцюбинським і командиром Червоного козацтва Віталієм Примаковим. З 20 січня 1918 року почала створюватись Червона Армія Української Народної Республіки. Така була реальна обстановка.
То що ж в контексті цих подій сталося під Крутами?
Сучасні оспівувачі «героїв» вказують на похід «більшовиків» під командою «полковника» (навіть генерала) Муравйова на Київ в кількості шести тисяч солдат. Дехто роздув цю кількість до 30 тисяч , щоб возвеличити «подвиг героїв». До речі, штабс-капітан Муравйов був не більшовиком а есером.
Події під Крутами зі знанням справи хоч і не без тенденційності описав один з відомих керівників Центральної ради Д. Дорошенко:
«Когда со стороны Бахмача и Чернигова двинулись на Киев большевистские эшелоны, правительство не могло послать для отпора ни единой воинской части. Тогда собрали наскоро отряд из студентов и гимназистов старших классов и бросили их — буквально на убой — навстречу прекрасно вооруженным и многочисленным силам большевиков. Несчастную молодежь довезли до станции Круты и высадили здесь на „позиции“. В то время, когда юноши (в большинстве никогда не державшие в руках ружья) бесстрашно выступили против надвигавшихся большевистских отрядов, начальство их, группа офицеров, осталась в поезде и устроила здесь попойку в вагонах; большевики без труда разбили отряд молодежи и погнали его к станции. Увидев опасность, находившиеся в поезде поспешили дать сигнал к отъезду, не оставшись ни минуты, чтобы захватить с собой бегущих… Путь на Киев был теперь совершенно открыт». (Дорошенко, «Война и революция на Украине»).
Дорошенко вважає, що ініціатива цієї авантюри належить військовому міністру М.Поршу.
Зазначимо, що юнкери та студенти під Крутами не були невинними агнцями. Вони теж стріляли і вбивали. У них були гармати і кулемети. На війні, як на війні.
Характерну деталь тих подій наводить у телеграмі Муравйов:
« Войска Петлюры во время боя пустили поезд с безоружными солдатами с фронта навстречу наступаючим революционным войскам и открыли по несчастным огонь. Войска Рады состояли из юнкеров, офицеров и студентов, которые помимо сделанного зверства с возвращающимися с фронта содатами, изнасиловали сестру милосердия, попавшую к ним в руки во время боя». («Вісник Української Народної Республіки» , 1918 р.№ 16)
Учасник бою під Крутами з 4-ї сотні «січових стрільців» Іван Шарий у статті «Січовики під Крутами» (журнал «Народна справа», 1929 р.) визнає: бій було програно, тікаючи, штаб завіз з собою і вагони з патронами та набоями до гранат, і це добило нашу справу під Крутами, де оборону краю приручалося п’янчужкам… Ми почали одступать, зриваючи скрізь полотно залізної дороги…»
Сотник Аверкій Гончаренко в статті «Бій під Крутами», надрукованої 1938 року в Варшаві в журналі «За державність», уточнив певні деталі. На оборону Бахмача отаман Капкан послав 1-шу імені Б. Хмельницького Юнацьку військову школу, де було чотири сотні по 150 юнаків, 18 кулеметів та 20 старшин. Раніше вони вчились у військових школах і мали переважно середню освіту. На допомогу юнкерам у Крути 27 січня прибула студентська сотня (130 чол.) На бік Радянської влади перейшло до двох тисяч робітників-залізничників Бахмача, а також Шевченківський полк з Ніжина.
Долі автор повідомляє: «Після бою залишки юнкерів і студентів на чолі з А Гончаренком зразу ж прибули у розпорядження Петлюри і пішли на придушення києвлян-арсенальців. Тоді ж було розстріляно до 400 уже обеззброєних робітників з «Арсеналу». Пізніше А Гончаренко у 1943-45 рр. служив полковником у створеній гітлерівціми дивізії СС «Галичина».
Порівняймо, як , за свідченням історика Ярослава Тинченко обійшлись з 34 –ма полоненими під Крутами юнкерами, які
«по собственной оплошности попали в плен. Шестеро из них были ранены, один оказался сыном машиниста, мобилизованного наступавшими. Всех посадили в поезд и отправили в Харьков, где раненых поместили в госпиталь. (впоследствии они были освобождены из плена). А в Киев отступающие войска УНР привезли 27 убитых в том бою», яких, додамо, поховали на Аскольдовій могилі, а не 300, як перебільшують «патріоти». Дійсно 300 в тому бою загинуло червоноармійців. Чому не плачуть націонал-патріоти за ними, адже вони також українці?
Що стосується епізодів, подібних до крутівського, то В.Винниченко пізніше визнавав: «І не можна без великого болю і сорому згадати, як ми цвіт нашої нації, найкращий елемент її, посилали на смерть в ім’я боротьби за чужу їм державність, за охорону панування вічно ворожого до нашого національного відродження класу на Україні».
Ці слова Винниченка – вирок і нинішнім націонал-патріотам, які продовжують експлуатувати події під Крутами заради політичних дивідендів, бо у них точно немає ні співчуття ні сорому.
Дмитро Калібаба
Загрузка опроса...
